Ви увійшли як Гість
Група "Гости"Вітаю Вас Гість!
Група "Гости"Вітаю Вас Гість!
Меню сайту
Категорії розділу
| Новини [14] |
|
Наукові статті
[39]
Перелік праць викладацького складу кафедри
|
|
Закони
[1]
Дана категорія містить закони, які зв'язані з земельним кадастром
|
|
Відео
[14]
Тут знаходяться відеоматеріали
|
Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Geovisite
Цікава інформація
| Головна » Статті » Новини |
Шляхи посилення державних механізмів контролю й відповідальності на землях історико-культурного призначення
| Шляхи посилення державних механізмів контролю й відповідальності на землях історико-культурного призначення Шелепницька І.П. – к.н. держ.упр., в.о. доцента кафедри землеустрою і кадастру, Подільський державний аграрно-технічний університет Україна – одна з європейських держав, що має неабияку скарбницю історико-культурної спадщини. Реєстр національних та державних історико-культурних заповідників нараховує понад шістдесят таких об’єктів. Звісно, що держава, охороняючи такий культурний спадок, внормовує вимоги щодо їх збереження й використання, але залишає при цьому недостатньо визначеним статус земель історико-культурного призначення, на яких розташовуються об’єкти історії та культури. Питанням повноти визначення дефініції «землі історико-культурного призначення», сутності статусу, правового режиму на цих землях займалися вітчизняні науковці О.В Донець., П.Ф. Кулинич Н.Р. Малишева, А.М. Мірошниченко, Н.В. Ільків та ін. Вивчення й аналіз наукових праць з запропонованої тематики доводить, що єдності у науковій думці щодо цієї категорії земель на сьогодні не існує, а специфіка державних механізмів регулювання охоронної діяльності залишається недостатньо вивченою. Отже тема актуальна й потребує подальших розробок. В Україні на вертикаль владних інституцій в галузі культури покладаються завдання забезпечення реалізації державної політики, національних пріоритетів і світових стандартів у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища тощо. Наявність національного законодавства, його відповідність світовим вимогам, широкий спектр науково-методичних розробок є державним механізмом нормативно-методичного регулювання у сфері охорони культурної спадщини. Але просторовим базисом для розміщення цих об’єктів була й залишається земля, якій згідно з нормами ст. 53 Земельного кодексу України, надається статус «землі історико-культурного призначення» [4]. У ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини» («Статус територій, пов'язаних з охороною культурної спадщини») йдеться про те, що землі історико-культурного призначення підлягають обов’язковому включенню до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації [2]. Навколо пам'яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, з метою захисту традиційного характеру середовища, мають встановлюватися зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару (ст. 32) [2]. Тобто, такі охоронні зони є по суті кадастровими зонами обмежень і обтяжень, оскільки охоплюють, визначені проектною документацією земельні ділянки. Згідно з ухваленим у липні 2011 року Законом України «Про державний земельний кадастр», під державним земельним кадастром розуміється єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами [ст. 1, 3]. Тому норми Закону України «Про охорону культурної спадщини», в яких йдеться про затвердження меж та режимів використання зон охорони пам'яток лише органами охорони культурної спадщини, було б доцільно, на нашу думку, доповнити «та відповідними територіальними органами земельних ресурсів». Сформовані законодавством вертикалі центральних органів виконавчої влади з кожного напряму, що мають безпосереднє відношення до регулювання діяльності на землях історико-культурного призначення (Міністерство культури України, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Державне агентство земельних ресурсів України ) формують інституційний державний механізм. А об’єктивна необхідність їх узгодженої діяльності розкривається у механізмі інституційної кооперації. Варто зазначити, що ні в Земельному кодексі України, ані в Законі України «Про охорону культурної спадщини» не міститься чіткого визначення стосовно земель історико-культурного призначення. Вказується лише, що до таких земель віднесено землі, на яких розташовані а) історико-культурні заповідники, музеї заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з історичними подіями; б) городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садовопаркові комплекси, фонова забудова. Погоджуючись з О.В.Донцем [1, с. 3], зазначимо, що визначення однієї з дев’яти категорій земель не може обмежуватися простим переліком елементів. Поняття має вірно й у повній мірі відображати загальні та необхідні ознаки цієї категорії, тому, можемо запропонувати наступне визначення: землі історико-культурного призначення – землі, віднесені до однієї з категорій земель України, з спеціальним правовим режимом використання, відмежовані від земель інших категорій охоронними зонами, основне цільове використання яких полягає у розміщенні об’єктів історико-культурної спадщини. Нещодавно до впровадження на території Національного історико-культурного заповідника «Кам’янець» було запропоновано розроблений українським архітектором-реставратором, істориком архітектури О. Пламеницькою «Проект охоронних зон навколо території Старого міста (НІАЗ «Кам’янець», м. Кам’янець-Подільський)»[6].Територія Старого міста являє собою унікальний містобудівний комплекс площею 121 га, відокремлений від міста глибоким каньйоном р. Смотрич. По відношенню до загальноміської території , площа Старого міста складає всього 5 %. Ще в 1977 цій території було надано статус Державного, а в 1998р. за Указом Президента України заповідник стає Національним. До Державного реєстру пам'яток архітектури в м. Кам'янці-Подільському включено 174 об'єкти , в т. ч. 145 з яких є на території НІАЗ "Кам'янець". За своєю цінністтю 71 пам'ятка має національне значення [5], а культурний ландшафт, каньйон в м.Кам’янці-Подільському визначено Кандидатом до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО. О.Пламеницька у раніше розроблених для Старого міста проектах ( 1987 р.) запропонувала встановити чотири таких зони: охоронна зона заповідника, що покликана зберегти і відтворити найближче історичне середовище, створити оптимальні умови його огляду та забезпечити охорону архітектурно-містобудівного середовища заповідника від техногенних впливів; зона регулювання забудови, функцією якої є «охорона видових зв’язків і композиційного впливу пам’яток заповідника, забезпечення їх домінуючої ролі в композиції та урбаністичному пейзажі міста шляхом обмежень архітектурно-містобудівних параметрів нових об’єктів довкілля. Межі зони регулювання забудови пов’язані з територією пам’ятки-заповідника і повинні охоплювати ділянки історичної забудови та розпланування, що оглядаються разом з нею в цінних пейзажах і видах, а також ділянки, де необхідно регулювати висоту і архітектурні параметри нової забудови задля збереження цих пейзажів і видів»; зона охоронюваного ландшафту встановлена для збереження і реабілітації природних утворень, які становлять історично сформоване, нероздільне від пам’ятки (заповідника) ціле і відіграють важливу роль в культурному ландшафті; зона охорони археологічного культурного шару заповідника, яка «у випадку, коли ми розглядаємо заповідник як комплексну пам’ятку з єдиною територією, має співпадати з межами заповідника. Також поза межами заповідника встановлюються окремі зони археологічного культурного шару» [6, с.111]. У новому «Проекті зон охорони пам’яток культурної спадщини Кам’янця-Подільського» О.Пламеницька та колектив співавторів, відмітили, що останні роки містобудівна діяльність «йшла всупереч з рекомендаціями щодо збереження історичної своєрідності заповідника, нове будівництво часто не відповідало встановленим параметрам. Це стосується переважно будівель з поверховістю 8 – 10 поверхів, зведених в зоні строгого регулювання забудови. Відтак виникла невідповідність встановлених обмежень і архітектурно-планувальних характеристик об’єктів, збудованих в період після 1987 р.»[6, с.112]. І тому у новому проекті автори запропонували частково переглянути територіальні межі зон охорони, зокрема зменшити охоронну зону заповідника та зону регулювання забудови. За проектом, найсуттєвіші зміни стосуються зони регулювання забудови (відмова від двох підзон і залишення однієї, яка мала статус зони регулювання забудови суворого режиму). Очевидно, це означає, що якщо і в подальшому не буде дотримано належних обмежень в містобудівній діяльності, на землях історико-культурного призначення будуть запроектовані нові міні-зони. Недотримання норм законодавства, нечітко виписана модель відповідальності за порушення, відсутність прецедентів покарання можуть звести нанівець ефективність нормативного державного механізму у регулюванні земельних та культурно-охоронних заходів, тому вважаємо за необхідне запровадження якісного та дієвого державного механізму контролю й відповідальності. Всі охоронно-культурні обмеження на землях історико-культурного призначення мають визнаватися кадастровими обмеженнями і бути після відповідного затвердження, внесені у геоінформаційну автоматизовану систему державного земельного кадастру. Дані містобудівного кадастру мають цілком базуватися на геопросторовій основі, якою є державний земельний кадастр. Список використаних джерел 1. Донець О.В. Деякі проблемні питання визначення дефініції «землі історико-культурного призначення»»/Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки». Том 21 (60). № 2. 2008 г. С. 258. 2. Закон України «Про охорону культурної спадщини» /Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 39, ст.333 3. Закон України «Про Державний земельний кадастр» від 7 липня 2011 року N 3613-VI [Електронний ресурс]: http://www.nau.kiev.ua/index.php?page=hotline&file=374481-07072011-0.txt 4. Земельний кодекс України /Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 3-4, ст.27 5. Офіційний сайт НІАЗу «Кам’янець» [Електронний ресурс]: http://niazkamenec.org.ua/ 6. Пламеницька О.А., Ізотов А. О., Кургаєва А.В. , Мокану А.Я. Проект зон охорони пам’яток культурної спадщини м.Кам’янця-Подільського. Т.3.- с.106-132 | |
| Переглядів: 1519 | Коментарі: 34 | Рейтинг: 4.5/2 |
| Всього коментарів: 0 | |
кафедра землеустрою і кадастру © 2024 | 